Уляна Марченко

Володимир Ведко ''Сивий капітан''

Фантастична  література  

Володимир Владко

Сивий Капітан

ЧАСТИНА ПЕРША

Загадковий автомобіль

Розділ перший

1. ЗАЛІЗНИЧНА КАТАСТРОФА

Швидкий поїзд Торенсія–Корсехона–Веракрус мчав на повний хід. З важким гуркотом він пролітав над стрілками і перехрестями рейок. Будинки станцій ледве встигали блимнути зеленими й червоними вогниками — і зразу потому зникали в нічній темряві. А поїзд мчав далі й далі, залишаючи за собою довгий золотий хвіст з рухливих неспокійних іскор. Вони згасали не одразу, а довго ще крутилися в повітрі і лише потім повільно опускалися на темну землю, мов малесенькі яскраві зірочки.

В купе одного з вагонів сиділо три чоловіки. Кругленький вусатий іберієць з великим животом і червоним обличчям уже вчетверте перегорнув набридлі сторінки вечірньої газети, лінькувато позіхнув і ще раз поглянув на своїх сусідів. Невисокий стрункий юнак, що сидів проти нього, все так само задумливо дивився у вікно. Час від часу, коли за темним вікном пролітали вогники сигнальних ліхтарів, юнак придивлявся уважніше і мружив потім очі. Розгорнута книжка лежала на його колінах.

Другий сусід, худорлявий чоловік у широкому зеленуватому пальті, нерухомо сидів віддаля. Можна було подумати, що він заснув, відкинувшись на спинку дивана. Проте він не спав, і вусатий іберієць уже кілька разів помічав, як худорлявий крадькома вивчав своїх супутників.

Червонолиций іберієць позіхнув, цього разу вже удавано байдуже. Але тут-таки, немов умощуючись зручніше, він трохи повернувся до худорлявого сусіда тим боком, де на лацкані його піджака був пришпилений великий золочений фалангістський значок. З задоволенням він помітив, що бистрий погляд худорлявого чоловіка на якусь мить спинився на блискучому значку — і потім знову сховався під повіками. І тепер вусатий іберієць почував себе значно легше, безпечніше.

Юнак усе ще дивився у вікно. Недбалим рухом він закрив книжку в барвистій обкладинці. Червонолиций іберієць скоса поглянув на обкладинку і з задоволенням погладив вуса. Минуло ще кілька хвилин. Нарешті юнак відвернувся од вікна. Він узявся було за книжку, але спинився, почувши голос кругленького сусіда:

— Молодий чоловік читає Бласко Ібаньєса? Дуже, дуже похвально! Справжній великий письменник. Звісно, не можна було б рекомендувати читати всі його твори, особливо — молоді. Але взагалі… ах, Ібаньєс! Яка невичерпна фантазія, яка блискуча, соковита мова!

Юнак ледве помітно всміхнувся, але промовчав. А іберієць не вгавав; мабуть, він дуже залудився, і йому кортіло з кимсь поговорити.

— Молодий чоловік далеко їде?

— Так, — коротко відповів юнак.

— До самого Веракруса?

— Навіть далі. Аж за море. Попливу на теплоході “Росія”…

— І куди ж саме? Адже то радянський теплохід, так? Чи не до Радянського Союзу, не до більшовиків збирається молодий чоловік?

Червонолиций іберієць іронічно, хоч і трохи здивовано, підвів брови.

Весела іскорка майнула в очах юнака. Підкреслено байдуже дивлячись у вікно, в темному склі якого було ясно видно відбиток здивованого обличчя іберійця, він сказав:

— Саме туди я й їду. До Москви.

— О-о!.. — почув він вигук украй враженого іберійця. Не повертаючись, юнак бачив у вікні, як його співбесідник сплеснув руками і злякано озирнувся в бік худорлявого чоловіка в широкому пальті. А втім, той сидів, як і раніше, цілком нерухомо й неначе спав. У всякому разі ніщо не свідчило, що він чув цю неймовірно зухвалу з погляду кожного жителя фалангістської Іберії відповідь юнака. Червонолиций пасажир недовірливо перевів погляд на свого дивного співбесідника. Вагаючись, він спитав ще:

— Е… молодий чоловік іберієць, чи не так?

— Не зовсім, — відповів юнак. Він повільно відвернувся од вікна, подивився прямо в обличчя спантеличеного сусіда і спокійно додав: — Росіянин.

Обличчя вусатого іберійця почервоніло ще більше, потім раптом зблідло. Він оторопіло дивився на юнака, який уже не міг стримувати далі посмішку. Тоді іберієць ще раз боязко зиркнув убік, де все так само нерухомо сидів мовчазний чоловік у широкому пальті, кашлянув і рішуче взявся знов за газету. Більше він уже не підводив Очей, не запитував ні про що, вдаючи, що заглибився в читання. Хтозна, може, цей дивний юнак — божевільний?.. Ну, то, зрештою, його справа; але ж не можна порядній людині компрометувати себе розмовою з такою людиною, — розмовою, за яку можна поплатитися якщо не в’язницею, то принаймні досить неприємними допитами в поліції… Краще триматися осторонь, далі від гріха!..

А серце Олеся співало. Нарешті, нарешті все це закінчується! Позаду — роки перебування у фалангістському полоні, важка праця в концентраційному таборі, знущання жандармів… Усе, все позаду!

Подумати тільки, як він страждав, коли в списку першої партії товаришів, що поверталися на Батьківщину, не знайшов свого прізвища! Так, Олесь щиро радів за друзів, яким пощастило вирватися з табору, з фалангістської Іберії, радів від усієї душі. Але ж як сумно було думати, що він мусить сам ще залишатися тут, у полоні… Юнак не втрачав надії, що настане і його час, він твердо знав, що рідна країна пам’ятає про нього, як і про інших своїх синів, яких доля завела в пазури фалангістів, і не забуде, не покине його. Проте — коли ж, коли?.. Потім від’їжджала ще одна партія… і в ній теж не було Олеся…

Нарешті поїхали всі його товариші. Олесь лишився сам. Чому так трапилося, не знав ні він, ні хтось інший. Казали, що його прізвище переплутали з якимсь іншим, з прізвищем людини, яка давно вже виїхала на Батьківщину. І тепер треба було доводити, що Олесь дійсно має прізвище Гайдуков, що його мали давно вже звільнити, що все це — чиясь злочинна помилка… Спробуй доведи це людям, які й без того непримиренно вороже дивляться на тебе тільки тому, що ти росіянин, що ти — радянська людина!

Але все на світі має свій кінець. Після незліченних перевірок та доброго десятка упереджених допитів жандармерія змушена була таки звільнити Олеся. Йому видали транзитне посвідчення на переїзд до морського порту Веракруса — дорогоцінний папірець, що лежить зараз у бумажнику в кишені юнака. У Веракрусі він мусить звернутися до агентства англійської пароплавної компанії, щоб його переправили до іншого, вже не фалангістського порту на цьому суходолі, так домовлено з агентством. А в тому іншому порту стоїть, навантажуючись, теплохід “Росія” — наш, радянський теплохід! І тоді — все позаду, відкриється давно жаданий шлях до далекої Батьківщини.

Чиновник жандармерії, який видавав транзитне посвідчення, холодно попередив Олеся:

— Цей документ дійсний три доби. Якщо за цей строк ви не залишите межі Іберії, вас арештують як державного злочинця, що порушує закон. І судитимуть. Звертаю вашу увагу ще на одну важливу обставину: в такому разі ви підлягаєте покаранню в звичайному порядку, незалежно від підданства.

О, Олеся не треба було підганяти, попередження було цілком зайвим! Того ж таки вечора він уже сидів у поїзді, який мчав на схід, на схід, на схід…

Кінець полону, кінець неволі, в яку він потрапив юнгою разом з усією командою теплохода “Комсомолія” аж три роки тому. Жахливі три роки, про які краще не згадувати… Звісно, немає лиха без добра: за ці три роки Олесь добре вивчив іберійську мову, і тепер ніхто з його тутешніх співбесідників не міг і подумати, що Олесь не житель Іберії. Так, було спочатку й тут, у вагоні, з тим червонолицим сусідом, який, видно, добре-таки злякався, дізнавшись, що його співрозмовник — росіянин.

Нещасна, затуркана фалангістами людина! Та, зрештою, хіба ж можна її в чомусь звинувачувати? Роки панування фалангістів в Іберії дали свої наслідки. Люди боялися одне одного, бо за найменшою підозрою жандарми кидали їх у в’язниці і концентраційні табори. Та не треба було навіть і підозри, досить було просто необачного слова, до якого міг. причепитися жандарм чи таємний агент. А тут раптом — прилюдна розмова з росіянином, який їде аж до Москви, столиці Радянського Союзу, про який взагалі й згадувати заборонено… Бідолаха сусід, як він, мабуть, лає себе за те, що необережно почав цю розмову!

За вікном майнули вогні. Якась станція, і чималенька, якщо зважити на кількість вогнів. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотіли стрілки, невеличкий міст миготнув освітленим залізним плетивом ферм — і знову темрява… глибока темрява, як у всій цій забитій, поневоленій фалангістами і жандармами країні…

Товстий іберієць, наче заспокоївшись, куняв у кутку. Худорлявий чоловік, здавалося, спав. Проте ні: Олесь помітив, що той, як і раніше, крадькома поглядає в його бік. Ну й хай собі! Олесь давно вже зрозумів, що це — детектив, таємний агент поліції, приставлений до нього. Навіть не вміє чисто працювати, такого одразу розпізнаєш. Та й взагалі, даремно він стежить: три доби, про які попереджав чиновник жандармерії, ще не минули, детективові нема до чого присікатися…

Юнак підвівся, сперся руками на підвіконня, торкнувся лобом скла. За вікном глуха ніч, нічого не видно. А поїзд мчить, безупинно мчить далі й далі…

І раптом Олесь відчув, як щось з силою штовхнуло його в бік. Сигнальний ліхтарик за вікном стрибнув униз, потім угору. Страшенний гуркіт, скрегіт металу обірвали розмірений до того стукіт коліс. Дзенькнула і вилетіла з вікна шибка. Олесь не встиг нічого зрозуміти, як неймовірна, непереборна сила штовхнула його знову до вікна. Здавалося, хтось викидає юнака з вагона. Ще сильний поштовх… зляканий вигук вусатого іберійця — це було останнє, що виразно розчув Олесь.

Далі все змішалось. Щось ударило Олеся по голові, гострий біль пронизав його руку. В обличчя вдарила мокра запашна трава… Звідки трава? Ще удар, і знов гуркіт, одчайдушні крики, сухий тріск, наче ламаються дошки, дзвінкий скрегіт заліза, і ще вигуки, болісний стогін… Звідкись вистрибнув язик яскравого полум’я, десь мов прогримів вибух… Усе це майнуло одне за одним у свідомості юнака… Чи то була вже не свідомість, а божевільне, кошмарне марення?..

Олесь котився вниз з насипу, нічого не розуміючи, вже майже нічого не відчуваючи. Висока м’яка трава під тим насипом покірно прийняла його безживне тіло. А над ним усе ще лунав страшний гуркіт і скрегіт, з яким переверталися вагони швидкого поїзда і скочувалися, перекидаючись, з насипу, на щастя, з другого боку.

Потім стало тихо, напрочуд тихо після того, що відбулося. Тільки раз у раз долинав чийсь стогін і збуджені вигуки з того боку насипу.

Минали хвилини. Раптом зверху, з горішньої частини насипу, швидко скотилась униз чиясь темна постать. Вона спинилася поблизу юнака. Яскравий промінь електричного ліхтарика забігав навколо, прорізуючи темряву. Він щось немовби шукав. Ось цей промінь торкнувся нерухомого тіла Олеся, напівсхованого в густій траві, і враз спинився, наче зачепившися за нього. Темна постать обережно підкралася до юнака. Ліхтарик яскравіше освітив обличчя з заплющеними очима, кров на порізаному склом лобі. Людина, що підійшла, задоволено хмикнула.

Коли б тут був сторонній спостерігач, він би з подивом помітив, як цей чоловік у широкому пальті став навколішки і спритними руками обмацав тіло Олеся. Потім він вийняв з кишені юнака маленький бумажник і уважно переглянув усе, підсвічуючи собі ліхтариком. Затримавши погляд на якомусь папірці, чоловік у широкому пальті знов задоволено хмикнув, поклав папірець назад у бумажник, а самий бумажник — собі в кишеню. Мабуть, це й було те, що він шукав, бо після цього чоловік неквапливо щільніше загорнувся в своє широке пальто й сів біля Олеся, загасивши ліхтарик. І наче задрімав.

Так минуло кільканадцять хвилин. Дві постаті під насипом лишалися нерухомими. До Олеся не поверталася свідомість, чоловік, що сидів біля нього, немов спав. Та чи так це було насправді?

Мабуть, ні. Бо раптом темна постать у широкому пальті рвучко підвелася. На шосе, що бігло вздовж залізниці, то наближаючись до насипу, то віддаляючись од нього, показалися сліпучі фари автомобіля. Машина явно наближалася сюди. Яскраве світло фар вихопило з мороку високу постать худорлявого чоловіка, наче вирізьбило його силует на темному фоні насипу. Чоловік упевненим рухом підніс руку. В ній спалахнув ліхтарик. Він гойднувся вгору і вниз, угору і вниз Чоловік вимагав спинити машину.

В темряві не було видно корпусу автомобіля, здавалося, що з густого мороку насуваються самі сліпучі фари. Проте ось зашаруділи м’які шини. Автомобіль загальмував. Чоловік біля шосе чекав з піднесеною рукою.

З машини вийшло двоє. Вони попрямували до того, хто подавав їм такі виразні сигнали. Один з них, високий і огрядний, у синьому комбінезоні механіка, підійшов ближче. Другий, менший на зріст, у шкіряній куртці, що виблискувала в світлі фар, залишився трохи позаду.

— Що трапилося? — спитав механік, пильно вдивляючись у кістляве нахмурене обличчя чоловіка в широкому пальті.

— Залізнична катастрофа, — коротко відповів той. — Поранило людину, бачите? Ви візьмете її й мене в машину і відвезете до найближчої жандармерії. Негайно!

Чоловік у широкому пальті говорив тоном незаперечного наказу. Механік ще раз уважно подивився на нього, потім озирнувся на того, що стояв трохи віддалік, а тепер повільно наближався, тримаючи руки в кишенях шкіряної куртки.

— Чому ж до жандармерії? — м’яко втрутився він. — Адже в таких випадках людину відвозять до лікарні.

— Тому, що я так кажу, — відрубав чоловік у широкому пальті. — І раджу не гаяти часу на зайві розмови!

Він роздратовано відкинув борт пальта і вказав на зірчастий значок агента поліції на лацкані свого піджака.

— Тепер розумієте? Ну, мерщій!

Механік усе ще дивився на свого супутника. Той спокійно підійшов до тіла юнака, нахилився. Піджак Олеся розстебнувся. На джемпері в променях фар виблискував малесенький комсомольський значок, що його юнак так старанно зберігав у полоні, ховаючи від жандармів, і тепер надів, вирушаючи на Батьківщину. Агент поліції нетерпляче гукнув:

— Я кажу — мерщій! Ви що, не знаєте, як треба виконувати розпорядження поліції?

Чоловік у шкіряній куртці, немов не чуючи його, помахом руки підкликав до себе механіка.

— Валенто, це поранений комсомолець, — півголосом мовив він. — Дивно, як він тут опинився… Ми візьмемо його, але самого. Заспокойте цього агента. Не треба галасу.

— Єсть! — охоче відгукнувся механік. Він повернувся, підійшов до агента поліції і ввічливо вклонився йому:

— Дозвольте, шановний пане, провести вас до машини. Мій товариш забере пораненого злочинця. Пробачте, все це вийшло так несподівано… ми до ваших послуг… Прошу!

Агент задоволено кивнув: такий тон відповіді був значно звичнішим для нього. Він зробив крок до сліпучих фар автомобіля і, не спиняючись, уже спокійніше кинув:

— Отак буде краще. Бо інакше…

Його фраза лишилася незакінченою. Важкий міцний кулак механіка, як ковальський молот, опустився на його голову. Навіть не зойкнувши, агент поточився і впав на землю.

Механік насмішкувато глянув на нього, зачекав кілька секунд. Агент не ворушився.

Тоді механік повернувся і підійшов до свого супутника, який спокійно чекав. Вони вдвох підняли безживне тіло юнака і понесли його в машину. Через кілька секунд автомобіль, все ще невидимий у густій темряві, плавно рушив. Він об’їхав тіло агента поліції, що лежало в пилюці на краю шосе, і так само плавно почав набирати швидкість.

І знову під насипом стало темно. Тільки вгорі перебігали люди з ліхтарями в руках та долинали вигуки і стогін поранених.